Вашему вниманию предлагается материал по программе факультативного занятия 27.04.- 01.05
Тема: Іван Виговський - страх Московії
ВИГОВСЬКИЙ - ГЕТЬМАН, ЯКИЙ РОЗГРОМИВ МОСКОВСЬКІ ВІЙСЬКА У КОНОТОПСЬКІЙ БИТВІ 1858 Р.
Іван Виговський - другий, після Богдана Хмельницького, гетьман (1657-1659) фактично незалежної козацької держави, який намагався вийти з-під впливу Москви, в зіткненнях з якою переміг:
спочатку в "гібридній війні" (Кремль оголосив законно обраного гетьмана Виговського поза законом і спробував організувати громадянську війну);
потім безпосередньо у військовій битві під Конотопом 28-29 червня 1659 р. вщент розгромив стотисячне московське військо під командуванням князя Трубецького (сучасні російські історики стверджують, що армія була менше). За словами великого російського історика Сергія Соловйова, "цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву...". Козацька і татарська кіннота пройшла спустошливим набігом аж до Воронежа і Тули, розоривши понад 30 міст.
Але... козацька старшина змістила занадто незалежного й амбітного Виговського з поста гетьмана, обравши замість нього молодого, 18-річного, та легко керованого Юрія Хмельницького, який підписав з Москвою... новий договір "Переяславські статті 1659", сам же Виговський пішов на Правобережжя. Так Україна втратила шанс стати або незалежною державою, або практично незалежною у конфедерації з Польщею, договір з якою Виговський підписав у вересні 1658 р.
Подвиги гетьмана Івана Виговського.
Незважаючи на всю неоднозначність і суперечливість особистості Івана Виговського, ми не можемо заперечувати один безсумнівний факт: перед нами, безумовно, герой свого часу і, звичайно ж, патріот України. У вчинках гетьмана чітко простежується служіння в першу чергу державним інтересам. Що ж можна поставити йому в заслугу?
1. Відсторонення від влади Юрія Хмельницького. Цей крок в тих умовах представлявся єдино вірним і, більше того, необхідним для збереження держави і єдності в козацькому війську. 16-річний син Богдана Хмельницького ні за якими критеріями не годився на роль гетьмана, особливо в умовах війни. Він був слабкий тілом і духом, відрізнявся безхарактерністю і апатичністю, не мав абсолютно ніякого досвіду, як політичного, так і військового. Однак, незважаючи на це, старий Хмельницький перед смертю взяв клятву зі своїх соратників про те, що вони зроблять Юрія гетьманом. Встановлення спадкової влади повністю суперечило козацькій традиції, але великого Богдана це аніскільки не бентежило. Таким чином, відсторонивши Юрія Хмельницького від гетьманства на 3 роки (поки той не здобуде освіту в Києво-Могилянській колегії), Іван Виговський і козацька старшина не порушили закон, а, навпаки, слідували демократичній козацькій процедурі, провівши Раду і вибравши нового гетьмана. У жовтні 1657 р. на старшинській раді в Корсуні новим гетьманом був обраний Іван Виговський. З формальної точки зору, порушення, безумовно, присутні (наприклад, на Раді не було представників Запорізької Січі), але говорити про переворот немає ніяких підстав, оскільки ці вибори визнали всі козацькі полки і, до речі, Москва теж.
2. Перемога в “гібридній війні” з Росією. Можливо, це може сприйматися як деяке перебільшення, але події весни-літа 1658 р. в Україні цілком можна трактувати як прояв “гібридної війни”, коли Москва офіційно дистанціювалася від сил, які підняли повстання проти законної влади (повстанці М. Пушкаря та Я. Барабаша), але на ділі всіляко підтримувала їх і навіть посилала безпосередньо підпорядковані їй Слобідські полки для участі у військових діях.
Одночасно з цим царські посли постійно пропонували себе на роль арбітрів та миротворців. Повстання полтавського полковника Мартина Пушкаря і запорізького кошового отамана Якова Барабаша загрожувало розколом України, оскільки, по-перше, Полтавський полк був найбільшим в Гетьманщині, а по-друге, до бунтівників обіцяли приєднатися козаки Ніжинського та Чернігівського полків. Нагадаємо, це був перший випадок в історії українського козацтва, коли козаки настільки масово виступали один проти одного. Спочатку ні гетьман, ні старшина не були готові до настільки серйозного випробування. Повстання наростало, як груда снігу, і поки розгублений І. Виговський слав прохання до Москви з вимогою приструнити М. Пушкаря і вмовляв російського воєводу Г. Ромадановского видати йому Я. Барабаша, бунт перекинувся на Миргородський полк, а в Чигиринському полку вже почали вирізати прихильників гетьмана. Царські сановники вичікували, стверджуючи, що те, що відбувається - внутрішня справа України. І тоді Іван Виговський почав діяти зі швидкістю і рішучістю, яких від колишнього писаря ніхто не очікував. Він відновив дисципліну у полках, яки залишилися вірними, уклав союз з кримськими татарами, найняв значні сили найманців-сербів, і 31 травня 1658 р. шестидесятитисячна гетьманська армія вщент розбила під Полтавою сорокатисячне військо повстанців. Перша громадянська війна в історії Гетьманщини на цьому закінчилася, а цілісність країни і законна влада були збережені.
3. Підписання Гадяцької унії з Річчю Посполитою про конфедерацію. Повністю розчарований у відносинах з Москвою Іван Виговський став шукати нового союзника. Його представники П. Тетеря та Ю. Немирич ще з літа 1658 роки вели таємні переговори з представниками Речі Посполитої про можливість відновлення союзу. Проте всі ці приготування доводилося тримати в таємниці через побоювань реакції Москви, а також через негативне сприйняття пропольской орієнтації гетьмана багатьма представниками козацької старшини.
Однак 6 вересня 1658 р. з благословення митрополита Д. Балабана Іван Виговський у м. Гадячі підписав договір про конфедерацію України з Річчю Посполитою. На папері умови унії представляються практично ідеальними, інше питання, що реалізуватися цим планам вже не судилося.
1. Україна розривала союз із Москвою і поверталася до складу Речі Посполитої.
2. У шляхетській республіці таким чином з'являлася третя складова частина конфедерації - Велике Князівство Руське, що складалося з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
3. Верховна влада в князівстві належала гетьманові, якого обирали довічно.
4. Законодавчою владою мали стати національні збори (український аналог польського Сейму, що складається з представників старшини).
5. Україні дозволялося мати власні фінанси, включаючи дозвіл на карбування монет.
6. Військо мало налічувати 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців (під останніми малася на увазі гетьманська гвардія, що утримувалася за його кошти).
7. Православна церква зрівнювалася в правах із католицькою. Брестська унія скасовувалася. Православний митрополит і чотири єпископи отримували місця в Сенаті.
8. Україна не мала права на міжнародні відносини.
9. Щорічно гетьман мав право подавати на розгляд польського короля список зі 100 козаків для дарування їм шляхетства.
10. На території князівства планувалося заснувати два університети зі статусом Краківського, інші навчальні заклади, а також друкарні.
Польський Сейм ратифікував Гадяцький договір, тому з формальної сторони військо Речі Посполитої тепер мало повне право надавати підтримку армії Виговського. Гетьман випустив звернення до народу, де пояснював свої дії зрадою царя і його прагненням перетворити Україну на частину Росії. У самій же Україні унія викликала дуже суперечливу реакцію, переважно негативну.
4. Перемога у відкритій війні з Москвою. Після повстання Пушкаря і Барабаша відкрита війна між Україною і Росією залишалася питанням часу, оскільки "гібридна війна" повністю провалилася. Обидві сторони розуміли її неминучість і готувалися до зіткнення.
а) Пропагандистська війна Кремля. Відразу ж після підписання Гадяцької унії у Полтавський та Чигиринський полки, а також на Запоріжжя прийшли грамоти від московського царя, де гетьман називався клятвопорушником і віровідступником. Уже в жовтні 1658 р. за наказом Виговського козаки на чолі з І. Нечаєм провели рейд по тилах російських військ в Україні. Брат гетьмана Дем'ян напав на російський гарнізон в Києві, але був розбитий. За наказом Москви Слобідські козацькі полки вступили на територію Гетьманщини і захопили Миргород і Лубни. У листопаді 1658 р. три козацькі полки в містечку Варва, перебуваючи в оточенні московитів, збунтувалися і перейшли на їхній бік.
Навесні 1659 р. війська московського воєводи князя А. Пожарського, які налічували 100 тисяч бійців, Острогожський полк і українські війська промосковського самозваного гетьмана І. Безпалого обложили під Конотопом 5 тисяч козаків Чернігівського і Ніжинського полків на чолі з полковником Г. Гуляницьким.
б) Відповідь Івана Виговського і розгром московського війська. 28-29 червня 1659 р. під Конотопом відбулася генеральна битва, де гетьман Виговський за допомогою татарської орди Мехмет-Гірея, польського корпусу і численних німецьких, угорських і сербських найманців завдав нищівної поразки військам А. Трубецького.
Трагедія російської армії була настільки велика, що російський історик С. Соловйов згодом так описав ці події: "Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву...". Татарська кіннота ж пройшла спустошливим набігом аж до Воронежа і Тули, розоривши понад 30 міст.
Прорахунки й помилки гетьмана Івана Виговського.
На жаль, гетьман не зміг уникнути багатьох помилок, що не дозволило йому утримати булаву протягом тривалого часу. Більше того, Виговський, що в історії зустрічається вкрай рідко, втратив владу відразу ж після військового тріумфу. Як бачимо, ціна прорахунків виявилася дуже високою.
1. Після приходу до влади Іван Остапович повністю занурився в інтриги: він послав одних своїх послів до Москви, інших - до кримського хана із запевненнями у своїй повній відданості. Надалі його посли їздили ще й у Варшаву, і до Відня, до Стокгольма і в Бранденбург. Навіть лояльна йому старшина не встигала стежити за хитросплетіннями такої зовнішньої політики.
2. Виговський не зумів (можливо, і не хотів) знайти спільної мови із запорожцями та представниками козацьких низів. Відверто ігнорував інтереси бідноти, що й викликало повстання Пушкаря і Барабаша, в якому взяли участь найбільш люмпенізовані верстви населення тодішньої Гетьманщини.
3. Занадто відкрито благоволив козацькій старшині, особливо тій, яка, як і він сам, походила зі шляхти (Ю. Немирич, Г. Гуляницький та ін.). Роздавав їм маєтки, всіляко сприяв збагаченню. Також дуже швидко поліпшувалося добробут численних родичів гетьмана.
4. Не став стримувати жорстокість татар, які після перемоги над Пушкарем і Барабашем розорили Полтаву, Багачку, Миргород, Баранівки і збирали з гетьманського дозволу ясир аж до м. Лубни.
5. Не зумів пояснити народу і козакам необхідність союзу з Польщею, проти якої українці воювали останні 10 років, зазнавши колосальних втрат.
Тема: Сподвижники Б.Хмельницького - І.Богун, М.Кривоніс
ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ІВАНА БОГУНА:
Протягом багатьох десятиліть українські науковці не раз зверталися до висвітлення життя та діяльності одного зі сподвижників Богдана Хмельницького, видатного представника козацької старшини періоду Визвольної війни середини ХVІІ ст. Івана Богуна. Однак ніхто не описав життя цього героя так детально як вінницький письменник і журналіст Олександр Дмитрук. Цій величній постаті літератор присвятив дилогію «Тризна», романи «Іван Богун – полковник», «Честь і плаха». А минулого року Дмитрук видав історичне есе «Іван Богун: життя героя». На сторінках нового видання автор розмірковує над відомими і невідомими етапами життя найталановитішого козацького полковника, наводить багато цікавих фактів, чимало з яких для пересічного читача невідомі, легенди, що передавалися із уст в уста 350 років. Видання приурочене 350-річчю від дня смерті Івана Богуна. Вінницького героя вбили потайки, без суду і висунення вмотивованих звинувачень, у лютому 1664 року.
Іван Богун був першим полковником війська і радником гетьмана, який мав власне розуміння ситуації і подальшої долі визволеної від поляків України. Ось чому він рішуче виступив проти возз’єднання України з Росією, засуджував рішення Хмельницького укласти Переяславську угоду і ще рішучіше відмовився присягати російському цареві. Він вважав, що Україні варто не приєднуватися ні до Польщі, ні до Росії, а слід утверджуватися як самостійній державі. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, що гетьманом на той час виявився б Іван Богун, доля України склалася б інакше і ніякої Переяславської угоди не було б.
Не виключено, що, зважаючи на ці факти, радянські історики трактували постать вінницького полковника в історії розвитку України як другорядну. Вони наголошували, що Богун походив із дрібної української шляхти, мав лише початкову освіту і був утверджений на Січі завдяки Хмельницькому. Деякі письменники взагалі відносили Богуна до народних повстанців. Причина фальсифікацій полягала в тому, що ніхто, крім Хмельницького – «великого прихильника» дружби з Москвою, – не міг бути розумнішим за гетьмана. Хоча, насправді, Богун був не просто талановитим, високоосвіченим, але й мав шляхетне українське коріння.
Олександр Дмитрук пише: «… Ще підлітком юного Івана, рятуючи від сваволі магнатів Калиновських, відвозять у Берлін, де він не просто перебуває, а навчається. Закінчивши університет, здобуває фах інженера-фортифікатора. Це єдиний випадок в історії, коли український старшина мав такий рівень підготовки. Факт навчання в Берліні підтверджено згадкою австрійського дипломата, який був присутній на змаганнях із фехтування і відзначив особливу вправність та перемогу студента Богуна. Зверніть увагу, що більшість українців закінчували Києво-Могилянський колегіум, а потім продовжували навчання в польських університетах, окремі, з дуже заможних родин, в Падуанському чи Болонському, і один-єдиний із полковників закінчив заклад, де готували фахових військових. Далеко не кожен дрібний шляхтич міг би відправити свою дитину в далекі краї та утримувати там. Цей факт підтверджує, що Богун походить із впливового роду».
Далі автор вдається до припущення, хто міг бути батьком Івана Богуна, яке його справжнє прізвище. А ще проводить паралелі між родовими гілками його родини. Детально розповідає про особисте життя військового генія, намагається дати пояснення його діям і з’ясувати причини, чому ж талановитого полковника таємно вбили. Словом, невелика за обсягом книга розкриває багато невідомого і цікавого про цю історичну постать. Видання буде цікавим учителям історії, науковцям і всім, хто хоче знати історію рідного краю.
Максим Кривоніс
Максим Кривоніс (бл. 1600 – 1648) – реєстровий козак, що вийшов на арену військово-політичної боротьби на початку визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років проти влади Речі Посполитої. Був одним з найближчих сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, який високо цінив військову доблесть свого вірного і безстрашного соратника. Про його походження, дату народження та справжнє прізвище наразі відомостей немає. Максим Кривоніс, як козачий полковник, командував великим повстанським загоном. Цей загін під його вмілим проводом відіграв важливу роль у розгромі королівського війська в Корсунській битві 1648 року, яка стала однією з вирішальних у визвольній війні. Битва відбулося 15 – 16 травня у міста Корсунь. Союзником Б. М. Хмельницького в ній став кримський хан, який надіслав сильний загін кінноти. Після поразки авангарду польської армії під Жовтими Водами її головні сили під командуванням коронного гетьмана М. Потоцького (25 тисяч чоловік) розташувалися укріпленим табором біля Корсуня. У перший день баталії татарська кіннота, яка входила до складу 15-тисячного війська Хмельницького, безуспішно атакувала поляків. По шляху руху поляків Хмельницький вміло розташував свої сили в засідці, влаштованій в лісовому урочищі. Козаки і повстанці-селяни прокопали через дорогу кілька глибоких ровів, заклали засіки, по узбіччях дороги влаштували завали. У густому чагарнику були заховані козачі малокаліберні гармати. У засадних укриттях при виході дороги з лісу розташувалися піші та кінні загони. Максим Кривоніс Особливе завдання Богдан Хмельницький поклав на полковника (отамана) Максима Кривоноса. Той був відправлений зі своїм загоном у ближній тил до королівської армії. Вранці 16 травня Кривоніс почав переслідування по дорозі ар’єргардних військ коронного гетьмана Потоцького, який не без вагань вирішив залишити укріплений похідний табір під Корсунем. Поляки більше уваги звертали на хвіст своєї похідної колони, де раз у раз зав’язувалися рукопашні сутички, втягнулися в урочищі, через яке проходила одна-єдина дорога. Там коронне військо несподівано піддалося нападу противника одночасно з декількох сторін. Вузькість дороги, густий ліс і штучні перешкоди завадили полякам розвернутися в бойовий стрій. В іншому випадку битва могла мати зовсім інший характер. Польська артилерія застрягла в ровах і не змогла відкрити вогонь по повстанцям. До того ж загін Максима Кривоноса посилив тиск на ворога з тилу. Польське військо виявилося розгромленим. Тільки в полон було взято 8500 чоловік, а трофеями переможців стали прапори королівської армії і 41 гармата, вся її артилерія. Полковник М. Кривоніс виявився одним з головних героїв Корсунської битви. Значення її у визвольній війні важко переоцінити. До повстання проти польського гніту приєдналися багато територій Правобережної України, а полум’я повстання докотилося до Карпатських гір… У тому ж 1648 році Максим Кривоніс очолив рух українського селянства, реєстрових козаків і міської бідноти на Брацлавщині, на Поділлі і на Волині. Він перетворився на народного героя-визволителя. Одне його ім’я наводило жах на місцевих поляків.
Тема: Б.Хмельницький - творець козацької держави
ПРЕЗЕНТАЦІЇ ДО ТЕМИ:
Тема: Петро Могила український церковний реформатор
Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596 (10 січня 1597), — 1 (11) січня 1647 ) — український політичний, церковний і освітній діяч. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1633—1647), екзарх Константинопольського патріарха. Архімандрит Києво-Печерського монастиря (з 1627). Представник молдавського боярського роду Могил. Народився у Сучаві, Молдавія. Син молдавського господаря Симеона Могили.
Брав участь у політичному житті Речі Посполитої. Учасник Хотинської війни (1620—1621). Провів докорінну реформу православної церкви та освіти в Україні за католицькими, єзуїтськими взірцями[1]. Батько руської (української) теології[2]. Автор «Требника» (1646), співавтор катехізиса «Православне сповідання віри» (1640). Помер у Києві, Річ Посполита. Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Місцевий святий. Канонізований Українською православною церквою Київського патріархату (1996).
ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ:
Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань; серед них були книги Петра Могили. 1628 року в Лаврі видрукували перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизни поучительни» і «Тріодь цвітная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.
1629 року на Київському помісному соборі схвалили до видання «Леітургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, якого виправив архімандрит за грецькими джерелами, з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії (одна з найвизначніших праць Петра Могили, протягом двохсот років не втрачала свого значення).
У власноручних записах Петра Могили зберігся ряд канонів, церковних піснеспівів, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: канон на причащання священиків, канон на вихід душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, подячний духовний піснеспів на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630 р.) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.
Намагався запровадити за Києво-Печерською друкарнею виключне право друкування церковної богослужебної літератури. Тому був незадоволений намаганням Львівського єпископа Арсенія Желиборського видати у Львові «Служебник» та «Номоканон» у 1646 році, які той замовив Михайлу Сльозці.[7]
ВІДЕОМАТЕРІАЛИ ДО ТЕМИ:
Тема: Іов Борецький : становище української церкви на початку 17ст
Народився у містечку[3] Бірча (тепер, село Бірча у Підкарпатському воєводстві Польщі) в сім'ї Матвія Борецького, дрібного українського шляхтича.
Припускали, що освіту він отримав у Львівській братській школі, але зважаючи на блискуче знання латини, яка на той час там не викладалася (першим викладачем латини у ній з 1604 року був він сам), найвірогіднішим є навчання в Острозькій академії, а після неї — у Краківському університеті. З 1604 року — викладач латинської й грецької мов Львівської братської школи. 1604—1605 рр. — ректор, «котрому братія подала в школу, а також і порядки школниє». Заслужив високу шану як людина, що «Аполлонові кохана і в Парнасі на лоні муз вихована». 1610—1615 Борецький — священик Київської Воскресенської церкви на Подолі, де заснував парафіяльну школу. Мав власний двір на Подолі (тепер вул. Спаська). Входив до вченого гуртка архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького.
Борецький — один із засновників Київського братства та Київської братської школи, її професор і перший ректор (1615–1618). Викладав мови: грецьку й латинську, ймовірно, філософію; приділяв увагу окремим богословським питанням. Борецький виявляв турботу про школу та її учнів: постачав все необхідне для навчання (забезпечував учнів за власний кошт підручниками, почав укладати бібліотеку), утримував на свій кошт бідних та сиріт. Кияни шанували ректора й називали його «другим Іваном Милостивим». Також, він утілював у життя думку про те, що спів і музика є важливими важелями естетичного виховання. Багато зусиль доклав, аби навчити учнів і півчих правильному церковному співові, викорінити т. зв. хомонію — розтягування слів, унаслідок додавання до них голосних на шкоду мелодії.
У грудні 1619 Борецький і його дружина Никифора Федорівна Чеховичевна прийняли чернечий постриг. Борецький став ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, Никифора, за переказом, — ігуменею Київського Богословського монастиря (у межах Михайлівського Золотоверхого). Разом з однодумцем гетьманом П. Сагайдачним та іншими відомими оборонцями Української Православної церкви Борецький відновив за благословенням патріарха Єрусалимського Теофана українську православну ієрархію (1620), яка після Берестейської унії 1596 була замінена греко-католицькою. Став першим по її відновленні митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси і був ним до смерті.
Не полишав справ мирських. Підтримував київських друкарів Т. Вербицького й С. Соболя. Брав участь у перекладі з грецької старослов'янською й редагуванні «Анфологіону», виданого Лаврською друкарнею 1619. Прихильник не конфесійної, а широкої народної освіти. Послідовно виступав за її демократизацію, всестановість та за рівність у навчанні. У статут Луцької братської школи, затверджений Борецьким, вписана теза, що стала провідною в братських школах України: «Багатії над убогими в школі нічим вищі не мають бути, лише самою наукою». У творі «О воспитаніи чад» (1609), ймовірно, написаному Борецьким, наука ставиться понад усе, бо «з неї, як з жродла, все добре походить, і през ню чоловік чоловіком ся находить». Вважав, що саме освіта визначає місце людини в суспільстві й спроможна змінити суспільство. В умовах посиленого наступу на Україну Речі Посполитої Борецький гуртує до опору українців. Він збирає на наради світських і духовних православних, виступає на козацьких радах (заслужив славу «козацького митрополита»), пише листи до впливових магнатів, пише полемічні твори. Доводить, що українці мають історичні права на власну вітчизну й церкву. «Ми громадяни своєї землі, добре і чесно в домах шляхетних уроджені, в ній осідок і оселі свої маємо… і взяли ми лише те, що нам предки наші заповідали», — читаємо в «Протестації» (1621). Написана Борецьким разом з І.Курцевичем та І. Копинським, «Протестація» була спрямована на захист відновленої православної ієрархії, у ній боронилося право українців жити на рідній землі, сповідувати батьківську віру. Автори підносили козацтво, за допомогою якого відбувалося становлення ієрархії. Доводили, що козаччина є спадкоємицею «тої старої Руси», старих руських князів, що козаки — це дійсні лицарі Христа, що віра й спасіння душ православних — це провідна мета їхніх подвигів. На думку М. Возняка та інших дослідників, Борецький — також імовірний автор «Перестороги» (написаної 1605 або 1606 році у Львові), одного з найвидатніших творів української полемічної літератури, спрямованого проти католицизму й унії. Крім переказу подій 1590-х рр., пов'язаних із релігійною боротьбою в Україні, автор висловлює думку про причини, що довели Русь до «такої загибелі»: впродовж довгого часу Україна не мала «шкіл посполитих», тобто народних, від того й всі нещастя, грубість поганська, брак одностайності, поширення чужої віри, зрада. Автор закликав до єдності й оборони.
1624 року звернувся до московського уряду з чолобитною про надання допомоги православному населенню України та про приєднання України-Руси до Московської держави. Але царський уряд відхилив цю пропозицію, бо Московська держава, ослаблена недавньою московсько-польською війною, не була спроможна вести війну проти Польщі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий